4:00 AM | April 19 2020

Якби мріяв вузько, зараз був би трубачем духового оркестру, — Валерій Харчишин про чоловічий успіх, ненависть до понтів і виживання сильніших в шоу-бізнесі

В інтерв’ю соліст групи «Друга Ріка» Валерій Харчишин не ділився секретами успіху, як ми звикли бачити в інших. Натомість він розповів свою правду: як цінувати життя, куди приводять мрії і як зверхність вбиває людей.

 

Валерію, сьогодні ви успішний митець, а чи мріяли про успіх у шкільні роки — зіркова кар’єра, дорогі речі, забезпечене життя?

Мрії сучасних дітей відрізняються від моїх: не пам’ятаю, щоб асоціював успіх з такими загальнолюдськими речами. Звісно, мріяв захмарно, аби дозволити собі усе. Та якби мріяв у реальному масштабі — навряд мій успіх пішов би далі за хорошого трубача духового оркестру. Я народився у містечку Любар, і там труба була одним з інструментів, щоб потрапити на сцену. І я вхопився за мідну подругу із впевненістю, що це мій крок до успіху в реальному світі. Тому про решту сходинок я мріяв дуже сильно – але на те воно і дитинство. Сьогодні моє життя відповідає тим мріям, бо вони і формують реальність.

 

Люди вважають, що у чоловічого успіху є матеріальні критерії: годинники, яхти, авто. Для вас це також було важливо – скажімо, у студентські роки?

Як усі хлопці, думав принаймні про авто. У моєму дитинстві просто наявність була синонімом успіху. Та не присвячував цьому багато часу, відповідно і мріяв про чотириколісного друга, який не відбиратиме час на обслуговування. Навпаки, я хотів зекономити час, який витрачаю у громадському транспорті. Але реальністю були поїздки на станцію. Як і решта людей того важкого періоду, я розумів: шлях до нового авто лежить через кілька готових до відпочинку у радіаторному раю. Та з часом я намріяв таке авто, що повністю відповідає моїм потребам. І головне – виконує основну функцію: дбає про мене, а не навпаки.

 

Відомо, що ви власник Volvo ХС90. Асоціюєте цю модель з успіхом чи були інші причин для придбання? Успіхом для мене є те, що ми знайшли один одного. Цю модель я придбав лише минулого року, намотавши більше 500 000 км на інших – від С30 до ХС70.

А про вибір – тут не все так просто. 2007 року я заснув за кермом, потрапив у ДТП і дивом вижив. Але не боявся повернутися за кермо, тому за кілька тижнів після лікарні пішов обирати авто. Вже точно знав, що візьму Volvo, бо це найбезпечніший у світі автомобіль. Заодно і здійснив дитячу мрію, до речі! Та я точно розумію: міцне залізо мого старого авто врятувало життя, але якби це було Volvo — я б гарантовано уникнув ДТП.

Після ДТП ви більше орієнтувалися на безпеку у виборі? У мене було 7 Volvo підряд, і завжди найважливішою була безпека. Я любив їх, а ще обожнював поганяти на «тридцятці» дружини з D5-м двигуном… Сумую за тим періодом. Але зі зростом під два метри комфортно почуваюся лише у ХС90.

До того ж, справжнім кайфом є нічна функція, коли адаптивне світло повертається і перемикається за різних обставин на дорозі. Це додаткова безпека й інших водіїв: увімкнувши автоматичний режим, ти ніколи не забудеш перемикнутися з дальнього світла на ближнє.

Про «брендовість» –  у Volvo свої цінності, і я не потребував переконань. В одному з моїх авто був лише адаптивний круїз контроль, а я хотів отримати оновлений Pilot Аssistant. До речі, він вже допоміг мені уникнути зіткнення. А воно сталося на трасі просто перед носом! .

 

А як же «брендовість»?

Volvo for life – це майже про мене. Після ДТП я відчув справжню ціну життя. Ненавиджу зайві «понти», усі преміум бренди, що міряються значками – реально дратують. Бо після аварії ти розумієш: спочатку безпека, а потім брендовість-трендовість і все таке. І тепер я знаю, що зверхність може вбити. Це та зарозумілість, яку ми показуємо у виборі авто лише через високу вартість і «понтовість». Раз сівши у Volvo, ти зможеш пересісти лише в нову модель цього бренду. Вже з нетерпінням чекаю на першу повну «електричку» від Volvo [ред. XC40 Recharge P8].

 

Ви багато подорожуєте, а чи часто з родиною?

Не так часто з родиною: треба, щоб діти стали дорослішими. Принаймні, якщо говорити про подорожі Україною. Від таких подорожей, а особливо на авто, фанатіємо тільки я і старший син. Тому чекаю, коли виростуть усі, тоді переконаємо нашу маму кудись поїхати разом. Правда, кілька років тому з обома синами з’їздили в Карпати, а зі старшим – у Вільнюс. Обидві поїздки були прекрасні, бо спонтанні. Тобто, ще вчора ми не знали, що кудись взагалі поїдемо. Люблю такі незаплановані події – саме тоді по-справжньому відчуваєш життя!

 

А у подорожах ви співаєте за кермом? У яких ще неочікуваних місцях, окрім сцени, можна випадково почути голос Харчишина?

Звичайно співаю, як інакше? Свого часу, коли ми вирішили запрошувати людей на наш концерт, оголосивши промокампанію #трубакличе, я тиждень грав на трубі в салоні авто, часом на світлофорах, часом на ходу. Скажу вам, реакція людей – це було щось! [посміхається].

 

А ви слухаєте власні треки у дорозі, може аналізуєте? Тільки в авто й аналізую, бо це єдине спокійне місце, де можна зосередитися, а ще швидко зреагувати та надіслати побажання до студії. Але завершую композиції здебільшого на світлу голову, починаючи десь з 5 години ранку.

А як ви пишете пісні – чи приходить муза у дорозі?

Звісно, шлях вперед і свобода надихають. Дуже зручно, коли ти в авто і ніхто не чує. Вмикаєш фонограму і записуєш демо вокальної партії, автоматично вона летить на e-mail. Згадав ще про музику – я ж слухаю не лише свої треки. В мене є декілька налаштованих німецьких інді-станцій, благо встановлена чудова аудіосистема.

Німецькі станції хоч і неочікувано, та зрозуміло: захід впливає на наші смаки. В одному з інтерв’ю 2016 року ви зазначили про творчу трансформацію українських  артистів на кшталт західної, наприклад — поступовий відхід від корпоративів. Як ви оцінюєте наш шоу-бізнес у 2020 році? На жаль, через карантин концертна діяльність повністю зупинена. Через постійні онлайн-концерти я не знаю, у що трансформується не лише вітчизняний шоу-бізнес. Хоча прогнозую, що наш зміниться більше.

На відміну від цивілізованого світу, в Україні доведено до колапсу сферу виплати роялті за публічне сповіщення та виконання. У кризовий час це були б неабиякі гроші творцям для підтримки. Але однозначно виживуть сильніші, а хто не загартується – піде в іншу сферу. Не знаю, до чого призведе такий природний відбір, але він розпочався.

 

Але й інша тенденція очевидна, більше сольних виступів саме українських співаків, більше концертів. Може, це заслуга збільшення квот для української мови на радіо і телебаченні?

Квоти так, діють. Але це тільки завдяки радіо. У телебачення серйозніше олігархічне лобі, тому важко піддається коригуванню. Але завдяки квотам збільшилися і надходження з продажу контенту. І взагалі, триває розвиток саме локальної індустрії.

 

Так, ми бачимо, що концертів українських співаків стає все більше – ви і самі вражаєте нас останніми прем’єрами. Ви заряджаєтеся після них енергією?

Концерт  – це емоційна віддача і тебе, і залу. І після них я ще довго не можу заснути. До речі, саме тому часто подорожую вночі: точно знаю, що не скоро захочу спати.

 

Ви із захватом розповідаєте про подорожі загалом. З Volvo ви разом вже багато років, чи були за цей час життєві історії «з виживання»?

Колись я дістав зі снігу кілька седанів, без жартів. Ось як було. Звикнувши вільно пересуватися на своєму кросовері, а це все ж не позашляховик, – якось терміново мав заїхати за новим треком на флешці до Шури, нашого клавішника. Він живе за містом, його замело снігом, а  інтернет зник. Доїхавши до поля, я зупинився одягнути на колеса ланцюги і, намітивши приблизне розташування добре знайомої літньої дороги, поїхав. Вірніше, поплив… Сніговий пояс закінчувався навіть не на капоті, а на лобовому склі, але зупинитися було страшніше. Я ж не знаю, що під тим снігом! Дякуючи Богу, доїхав без наслідків, хіба що перенервував.

Так я проклав тимчасову дорогу, і коли їхав назад – довелося діставати з неї кілька седанів, що вирішили поміряти сніг.